Сем Грінвуд: шлях від фриролів до турнірів з байіном $250,000

Сем Грінвуд став гостем подкасту Table 1 Podcast. Покерист розповів про своє дитинство, шлях від фриролів до суперхайролера та ще багато чого цікавого.

Пропонуємо найцікавіше з інтерв’ю Грінвуда.

«Я — середній брат. Хоча народився першим»

У нашій родині троє синів. Старший — Макс, нещодавно йому виповнилось 40. Люк і я — близнюки, але я з’явився на світ на дві хвилини раніше, тому технічно я середній брат. Нам із Люком по 36.

З дитинства нас об’єднували настільні ігри — бридж, Crazy 8’s і, звісно, покер. Найчастіше ми грали у бабусі з дідусем.

Наш батько мав цікавість до азарту, хоч і сам ніколи не грав. Він міг розповідати про спортивні ставки годинами, хоча сам у Вегас із друзями, які щороку туди їздили, не їздив. Може, й була якась історія про те, як він щось програв, але нам про це не відомо.

Мамин батько володів великою компанією з виробництва дитячого одягу. У певний момент там почався безлад, тож тато допоміг упорядкувати справи, а потім запропонував виокремити сегмент шкільної форми в окремий бізнес і очолити його. Дід погодився. Зараз Люк паралельно з покером працює в цій компанії, а я влітку допомагав із переїздами та доставками.

«Починав із фріролів, і це була магія»

У 2003 році ми вперше побачили трансляцію WSOP із перемогою Кріса Манімейкера. Максу було 18, а ми з Люком ще вчилися у школі. Почали грати разом із нашим другом Пітером Джеттеном, який швидко поринув у гру з головою. Він розповідав про гравців, яких ми тоді знали лише за нікнеймами з форуму 2+2 — Ендрю Робл, Філ Гальфонд…

Одного дня Макс каже: «Уявляєш, Пітер виграв $25К в онлайн-турнірі!» Це мене вразило. Я й уявити не міг, що таке взагалі можливо — заробити такі гроші, та ще й за день.

Я почав із фріролів на сайті Bugsy’s Club. Грошей там не розігрували — лише очки, які можна було використати для участі в Sit&Go і врешті-решт обміняти на кеш. Курс був простий: 1,000 очок = $1.

Перший реальний кеш я отримав за п’яте місце у турнірі за $1 — щось близько $50–80. Я був у захваті: ось вона, справжня гра на гроші!

Згодом перейшов на partypoker — створив акаунт на ім’я батька, бо ще був неповнолітнім. Люк зробив аналогічно, але на PokerStars. Почав катати Sit&Go по $5, потім $10, а коли накатав банкрол у $10,000 — вже грав по $100.

«Університет, Full Tilt і фінанси»

Я вступив на спеціальність з економіки й фінансів, хотів ще взяти математику, але зрозумів, що вища математика — то не моє. Я добре даю раду з прикладними розрахунками, коли є цифри. Але коли формули — без числа жодного — це вже не для мене.

Мені пощастило, що батьки покрили всі витрати на навчання й проживання. Тож покер для мене залишався чимось на кшталт відеогри. Я не витрачався і не «залазив» у банкрол. І продовжував катати.

На форумі 2+2 тоді жартували: мовляв, краще грати Sit&Go за $11 і заробляти $15 на годину, ніж працювати в McDonald’s.

Ще була фішка — на Full Tilt можна було робити кілька входів у турнір з одного акаунта. Було одне гіпер-турбо за $300, де люди по чотири рази входили й кожен вечір боролися за призи під $50K.

«Sit&Go в минулому, час для турнірів»

Згодом Sit&Go на $200 і $500 просто перестали збиратись. А грати по $100 стало нецікаво. Я трохи пробував кеш, але сам розумію, що грав там посередньо — не вистачало глибокого розуміння гри.

В турнірах мені завжди подобалося те, що кожен твій крок веде до конкретного результату — фінального столу або вильоту. Це емоційніше.

Коли partypoker пішов із ринку, я переключився на PokerStars і Full Tilt. А далі був момент, що все могло змінитися: «чорна п’ятниця». Я якраз думав переїхати в Штати, а довелося залишитися в Канаді.

Взимку того ж року я натрапив у Twitter на турнір із фентезі-спорту від DraftKings. Вхід $200, головний приз $100K. Ми з Люком взяли участь — і виграли! Поділили приз порівну. А невдовзі після цього я залітав у Sunday Million, програв хедз-ап Ніку Петранджело, але теж добряче заробив. Так і розігнався.

«Перший кеш у офлайні й чому не люблю грати в США»

У 2008-му я вперше потрапив у призи на живому турнірі — $77K за 8 місце на WPT у Ніагарі. Мені тоді було 20. Переміг пожежник на пенсії — це була його єдина запис у хендонмобі.

Я рідко граю в США, бо з канадських гравців там знімають 30% податку з виграшів. Якось я виграв браслет WSOP і на касі отримав на $90K менше — не найприємніше відчуття. Можна податки повертати, але це довгий і нудний процес.

«Суперхайроллери — це окремий світ»

Я довго спостерігав за друзями, які вже грали Super High Roller турніри: Дэн Сміт, Айзек Хекстон, Майк Вотсон, Скотт Сівер. Дивився, як вони обговорюють поля, хто фіш, а хто ні.

Зрештою, я вирішив: чому б і ні? У 2015-му зіграв свій перший турнір на $100K на PCA й одразу потрапив у ITM. Потім був SHRB в Австралії. З того часу я регулярно граю в цьому форматі.

Такі турніри — це зовсім інше відчуття. Всі знають одне одного, жарти, бекграунд, метагра. І коли ти вже на восьмому такому івенті — здається, що завжди тут і грав.

До речі, ближче до кінця серії Triton всі історії стають ще дивнішими — починається Short Deck. Часто гравці вже на межі емоцій, і навіть перемога в турнірі їх не рятує від замазки. Атмосфера, як на афтерпарті, тільки з картами.

«Моє покерне правило»

У мене є принцип: я ніколи не прошу засікти хвилину супернику. Якщо хлопець із сателіту намагається вирішити, чи варто відповідати call з АК — хай думає. Для когось $1K — це хайролер. А я краще піду, поп’ю водички й повернусь.

Повна версія інтерв'ю