Вітаю!
Ти отримав
Бонус - 120 FS
Діє лише одну годину
00 : 59 : 59Матеріали на цьому сайті мають суто ознайомлювальний характер. Ми не закликаємо завантажувати, встановлювати додатки, чи робити депозити в ігрових платформах, які нерегульовані чинним законодавством України.
Антанас Гуога, більш відомий як Тоні Джі (Tony G), не входить до топ-100 All Time Money List, не має жодного браслета WSOP, не вигравав EPT чи Triton. Та попри відсутність гучних титулів, він залишається однією з найяскравіших і найвпливовіших постатей в історії покеру. Людина, яка зробила більше для популяризації гри, ніж багато чемпіонів разом узяті.
Бізнесмен, політик, філантроп — Тоні поєднує харизму, стратегію та унікальне бачення успіху. Його ім’я давно вийшло за межі покерного світу: він долучився до створення PokerNews і CoinPoker, став депутатом Європарламенту, інвестував у криптовалюту задовго до того, як це стало мейнстримом.
І, до речі, саме він був одним із перших у покерній спільноті, хто відкрито відреагував на російське вторгнення в Україну — організував кілька ініціатив для допомоги українським біженцям у Литві та за кордоном.
Детальніше про те, як світова покерна спільнота згуртувалася задля допомоги України — читайте в матеріалі: "Збори коштів, житло для біженців, допомога армії: як покеристи підтримали Україну".
У розгорнутій розмові з Браяном Роузом у подкасті London Real співзасновник CoinPoker і PokerNews згадав, як починався його шлях в покері, поділився поглядом на нову епоху покеру, роль технологій і те, як блокчейн переосмислив його ставлення до гри та життя.
На початку 2000-х Тоні Джі жив в Австрії — практично без грошей. Саме тоді, каже він, відбувся переломний момент: 72-годинна гедзап гра проти одного італійця, яка принесла перший серйозний виграш.
"$8,000 з тих грошей я інвестував у PokerNews та інші проєкти. Ніхто нічого не дарував — навпаки, усі намагалися у тебе забрати. Покер — це постійна боротьба. Люди буквально намагаються забрати твої гроші".
А вже за кілька років потому він опинився у зовсім іншому світі — у приватних кеш-іграх на росії, де за одним столом сиділи мільярдери, бізнесмени та кримінальні авторитети. Саме тоді відбулася роздача, яку Тоні досі називає найпам’ятнішою у своєму житті.
"Атмосфера тоді була напружена. У тій роздачі в мене були тузи, і я виграв банк у $5 мільйонів. Це були шалені гроші на той час. Але ж потім ще треба було забрати виграш, вивезти його з країни, отримати переказ — готівкою не забереш, а крипти тоді ще не існувало. Та все закінчилося добре: я підтримував добрі стосунки з усіма, отримав свої гроші, виграв банк і залишився живим.
Я тоді взагалі проводив багато часу на росії: грав у турнірах, і кілька з них навіть виграв — можливо, три або чотири. Весь виграш із цих турнірів я передав на благодійність — можливо, саме тому мене і запросили в ті великі кеш-гри".
На питання, як йому вдавалося зберігати спокій за столом, коли ставки сягали мільйонів, а серед суперників були персони з кримінального світу, він відповів просто:
"Ти просто маєш бути шалено впевненим у собі. Усе відбувається поступово: гра починається з малих банків, наростає, і в якийсь момент виникає той один гігантський банк, який змінює життя. У тій роздачі я був позаду на флопі, мав флаш-дро, але карта прийшла — і все. Це момент, коли життя перевертається".
Своєю головною перевагою в тих іграх Тоні називає досвід і вміння бачити слабкість у суперниках.
"Я не вважаю себе найкращим гравцем у світі, але в покері головне — не бути найкращим, а знайти більшу рибу, ніж ти сам. Це навіть важливіше, ніж майстерність".
Він усміхається, згадуючи ті буремні часи:
"Це було божевілля. Не було ні GTO, ні солверів — лише інстинкт і відвага. І саме це мене загартувало. Навчило не ламатися, коли все стоїть на кону".
Тоні переконаний: впевненість — це половина шляху до успіху.
"Можеш бути не найрозумнішим, не найсильнішим, але якщо віриш у себе — ти вже попереду. Це стосується всього — і покеру, і життя".
На початку 2000-х, коли телевізійний покер переживав справжній бум, Тоні Джі став однією з його найяскравіших зірок. Його ексцентричність, сарказм і провокації суперників миттєво зробили його впізнаваним. Глядачі чекали його появи за столом так само як футбольні фанати — виходу свого кумира на поле. Він кепкував з опонентів, підколював їх, тиснув психологічно тощо.
Та пізніше з’ясувалося: це був лише образ, створений винятково для телебачення.
"У тих іграх, на росії, я поводився зовсім інакше. Там я був тихий, наляканий і просто хотів дожити до кінця ночі й піти звідти. У таких приватних іграх не можна переходити межі. Там треба бути справжнім джентльменом. І, насправді, я ним є. Те, що ви бачили в телевізійних шоу — це образ. На телебаченні я грав проти топ-професіоналів, і нам потрібно було створити шоу, трохи розважити глядачів.
Тому я був агресивним, різким, але це — моя телевізійна особистість. У житті й у приватних іграх я зовсім інший. Там усе ґрунтується на повазі та правильному етикеті".
Втім, не всі емоції на екрані були награними. За гучними фразами та впевненими рухами часто ховалася звичайна людська тривога.
"Я теж відчуваю хвилювання, коли граю. Це природно. І в якийсь момент ти просто реагуєш на нього по-своєму — говориш, рухаєшся, смієшся. Це і спосіб упоратися з напругою, і просто прояв моєї енергії. У молоді роки я був ще більш емоційним, голосним, навіть зухвалим. Але це не була стратегія - я просто був собою. Так, іноді келих вина допомагав трохи розслабитися. Та поза столом я спокійна людина, без агресії. Просто коли сідаєш за стіл і хочеш виграти — емоції беруть гору".
У телевізійних шоу Тоні Джі вирізнявся не лише словами, а й стилем гри. Його покер був агресивним і безкомпромісним. Він атакував першим, заганяв суперників у пастки, змушував їх нервувати й помилятися. З боку здавалося, що Тоні повністю контролює ситуацію за столом.
Саме цьому мистецтву він завдячує своєму "вчителеві" — легендарному британському покеристу Девіду "Devilfish" Улліотту, володарю браслета WSOP і одному з найвідоміших гравців свого покоління, який помер від раку у 2015 році.
"Ми часто грали один проти одного. Він був жорсткий, навіть агресивніший за мене.
Я багато чому навчився у нього — зокрема тому, як змушувати суперника відчувати дискомфорт. Бо коли людині некомфортно — вона робить помилки. А помилки у покері — це гроші, які ти можеш забрати".
Водночас Тоні погоджується з твердженням, що успіх у покері на 90% складається зі сміливості.
"Якщо ти занадто обережний — краще навіть не сідати за покерний стіл. Треба ризикувати, треба вірити в себе, треба виходити із зони комфорту. І якщо чогось не вистачає — працювати над цим. Ми живемо, щоб вчитися.
Коли дивлюся на людей після п’ятдесяти, я бачу: успішними стають не найрозумніші, а ті, хто вірив у себе і йшов до кінця. Ось і все. Це просте правило життя".
Як приклад сили впевненості він наводить перший Азійський чемпіонат із покеру в Сінгапурі, де просто "пройшовся катком" по опонентах.
"Просто люди боялися мене, грали занадто обережно, фолдили навіть сильні руки. І цього було достатньо — агресія тоді працювала ідеально.
Щоправда, зараз гра зовсім інша: усе математично прораховано, кожен знає відсотки, діапазони. Тепер важливо створювати цінність у банках, а не лише тиснути ставками. Але впевненість усе одно важлива — просто тепер математика сильніша за неї".
Сьогодні, каже Тоні, покер змінився до невпізнання. Якщо колись гра ґрунтувалася на інстинкті та сміливості, то тепер панує холодна логіка.
"Суперпрофесіонали сьогодні працюють винятково з теорією гри — з діапазонами, стартовими руками, позиціями. Вони мають майже повну математичну карту NLH, розписану до дрібниць. Якщо гра дуже глибока — скажімо, з блайндами у мільйон доларів, — там ще є простір для творчості. Але загалом усе давно вирахувано.
Я теж, зізнаюся, брав уроки, щоб підтягнути те, що раніше робив інтуїтивно. Раніше я міг просто "лякати" суперників рейзами, змушувати фолдити. Тепер це вже не працює: люди розуміють, коли треба колити, коли тиснути. Тож довелося адаптуватися — шукати споти для створення цінності, а не лише для тиску.
Сучасний покер став майже повністю математичним — і, якщо чесно, трохи нудним".
Тоні Джі одним із перших зрозумів, що покер — це не просто гра, а цілий всесвіт. Як у Marvel чи DC, тут є свої герої, антагоністи, перемоги, драми й пригоди. І щоб цей світ жив, його потрібно показати людям — зробити видовищним, захопливим, емоційним.
Тоні став співзасновником PokerNews і фактично заклав основи сучасної покерної журналістики. З часом його почали запрошувати не лише як гравця, а як експерта — людину, яка розуміє, як створити шоу, цікаве для глядача.
"Коли ми запускали PokerNews, я першим у світі заплатив WSOP за медійні права на лайв-репортажі. Ми буквально революціонізували покерну журналістику. До нас це було нудно, а ми зробили її живою, інтерактивною, захопливою. Гравці могли слідкувати за турнірами у реальному часі, фанати — читати онлайн, дивитися оновлення на телефонах. Ми зробили покер ближчим до людей. І це було величезним проривом. Тоді PokerNews приносив по $2 мільйони на місяць, передусім завдяки партнерствам із покер-румами. Ми направляли гравців до PokerStars, PartyPoker, Full Tilt — і отримували відсоток. Я особисто їздив домовлятися з власниками, пив із ними, підписував угоди — усе по-старому, "по-людськи". Це були золоті часи.
А потім з’явилися телешоу — PokerStars Big Game та інші телевізійні кеші. Там я міг просто приходити, веселитися, розігрівати атмосферу: ставити страдл, підіймати ставки, створювати шоу. Я дуже вдячний, що мав змогу жити в той період — грати, подорожувати, знайомитися з неймовірними людьми".
Тепер він грає менше. Каже, що за стіл сідає не заради заробітку, а заради задоволення, нових знайомств і гарної компанії.
"Постійно відбуваються великі приватні кеш-ігри — на яхтах, у горах Японії або десь біля Дубая. Місця — секретні, імена — теж. І щоразу, коли я кажу собі: "Все, вистачить, пора зав’язувати", вони роблять пропозицію, від якої не відмовишся. "Приїжджай, у нас яхта в Італії, найкраща у світі, буде цікава компанія, зіграємо, ще й заробиш мільйони". Ну як тут відмовитись?".
Зазвичай у таких іграх беруть участь шість-сім гравців, партія триває близько чотирьох годин. Але якщо хтось із багатіїв програє велику суму, усе може затягнутися на дні.
"Головне правило — не можна покинути стіл, коли ти виграєш. Деякі крипто-гравці часто роблять цю помилку — виграли й одразу "кешаються". Це поганий тон. У покері треба дати шанс іншим відігратися. Ти не можеш просто прийти, забрати 100 тисяч і піти. Ми не в казино. У приватній грі таке — табу. Якщо ти так зробиш, тебе просто більше не запросять".
Тоні пояснює, що в приватних іграх усе тримається на повазі.
"Ти маєш продовжувати грати — із поваги. Можемо грати всю ніч, навіть кілька днів поспіль. Якщо людина програє, ти мусиш дати їй шанс відігратися. Але якщо ти сам програєш — можеш іти. Це нормально. Такі правила гри".
Втім, навіть у світі елітних покерних вечірок не обходиться без темних історій.
"На жаль, шахрайство у приватних іграх — це реальна проблема. Є цілі угруповання, які спеціалізуються на обмані гравців. Я просто обираю правильних людей — граю лише з тими, кому довіряю. На щастя, я не маю великих боргів чи драм — кілька дрібних заборгованостей, але нічого серйозного. Я обережний, граю з тими, кому довіряю, тому зазвичай усе чесно".
Тоні Джі каже, що його приваблює в покері не лише сама гра, а й атмосфера навколо неї. Для нього важливо створювати навколо себе імідж, енергію, яку люди запам’ятовують.
"Коли я, наприклад, у King’s Casino у Чехії — я можу забронювати цілий поверх спа на ніч. Усі знають: буде "вечірка Тоні Джі". Ми граємо велику гру, потім святкуємо — гарна музика, гарні дівчата, шампанське. Це частина бізнесу, частина культури покеру. Бо покер — це не лише карти. Це задоволення, розвага, атмосфера. Люди приходять отримати емоції, не лише гроші. Вони хочуть грати з кимось цікавим, не просто з "ботом", який сидить і мовчки натискає кнопки.
Тому я завжди роблю все з розмахом — вечірки, енергія, дівчата, фан. Це не про те, що я "такий тип", а про формування образу. І людям це подобається. Вони бачать, що я — не просто гравець, а персонаж. Вони отримують задоволення від гри, навіть якщо програють. Адже програти комусь, хто тебе розважає, — це зовсім інше, ніж програти холодній машині. Покер — це трансакція енергії, і всі мають вийти з неї з почуттям задоволення".
І хоча атмосфера гри може бути святковою, Тоні добре розуміє, наскільки небезпечним може бути поєднання покеру й алкоголю.
"Я навчився це контролювати. У наших іграх нормально випити келих вина чи віскі. Не обов’язково напиватися, але всі трохи п’ють, розслабляються. Це частина атмосфери, частина бренду. Може, я виграв би ще більше, якби ніколи не пив, але кого це тепер хвилює? Для мене це частина стилю.
Звісно, молоді гравці цього не роблять — вони "правильні", дисципліновані, сухі. Але я — олдскул. Іноді ковток вина допомагає розслабитись, зняти напругу, грати природніше. Ти починаєш діяти впевненіше. Це, звісно, тонка грань, але якщо знаєш свої межі — усе гаразд.
Це як у британських гравців у дартс чи снукер. Вони п’ють і водночас показують неймовірну точність. Для них це частина атмосфери — приємна розслабленість. Так само і в покері: коли всі в однаковому стані — легкий фан, усмішки, жарти — це ідеально. Головне — не переходити межу".
З роками Тоні Джі почав помічати, як покер утрачає людське обличчя. На зміну емоціям, обміну поглядами й психологічним іграм прийшли капюшони, навушники та чорні окуляри.
"Ця мода з’явилася саме в часи буму телевізійного покеру. Гравці шукали способи не видавати свою реакцію. Очі — головний індикатор: зіниці звужуються чи розширюються, коли ти блефуєш чи хвилюєшся. Тому всі ховалися за окулярами".
Для Тоні Джі це було не просто втратою атмосфери, а втратою суті покеру.
"Я вмію читати людей — іноді це інтуїція, не завжди точна наука. Ти просто відчуваєш, хто бреше, хто нервує. Але тепер це все втратило сенс — молоді грають, як боти. Вони роблять кожен рух із секундоміром — вісім секунд на рішення, усе по схемі. Це нудно. Я — антибот. Я не хочу бути машиною".
Тоні говорить про нове покоління гравців із помітним розчаруванням, хоча й із повагою до їхніх знань.
"Ці молоді "суперпрофі" не п’ють, не розмовляють, просто сидять, рахують і натискають кнопки. Для них покер — це лише рівняння. А для мене — емоція, гра, життя".
Останній запис про участь Тоні Джі у живому турнірі з’явився у базі The Hendon Mob у вересні 2022 року — тоді він грав на серії Triton Poker на Кіпрі. Зараз він підтверджує: великих турнірів майже не відвідує, зате регулярно бере участь у телевізійних кеш-іграх.
"Я беру участь у Triton Cash Games — телевізійних кешах, які проводять у різних країнах. Незабаром ми їдемо до Південної Кореї, а нещодавно грали в Лос-Анджелесі — мільйон-доларову гру, яку я, до речі, виграв. Планую знову поїхати в Лос-Анджелес, потім у Вегас, грати великі ігри".
У подкасті його учасники не оминули й політичну кар’єру Тоні Джі. У 2014 році він несподівано для багатьох став депутатом Європарламенту від Литви.
"Я просто хотів змінити щось на краще і віддати суспільству. Я віддав усю депутатську зарплату на благодійність. Не робив цього заради грошей. Це були гарні п’ять років — я радий, що спробував, і радий, що завершив. Хотів допомогти молодим підприємцям, розвинути бізнес-середовище. І, думаю, мені вдалося зробити свій внесок".
Перші мільйони Тоні заробив у покері, але його розуміння свободи змінила криптовалюта. Він почав інвестувати у біткоїн ще близько 2012 року, коли про нього знали лише одиниці.
"Я одразу побачив його потенціал. Біткоїн уособлював усе, що я любив у покері: незалежність, децентралізацію та ризик".
Сьогодні через свою компанію Cyberpunk Holdings він керує інвестиціями у технології, стартапи й цифрові активи.
"Традиційні гроші вмирають. Криптовалюти уособлюють свободу, а свобода — це те, з чим я ніколи не хотів іти на компроміс".
Він навіть згадує легендарну роздачу, коли на Coin Poker (одна з перших платформ, що об'єднала покер і блокчейн), співзасновником якого він є, виграв $7,700,000 онлайн — найбільший банк в історії онлайн-покеру.
"Це було підтвердженням усього, у що я вірив. Річ була не в грошах, а в тому, щоб довести, що нові моделі працюють".
І додає пораду:
"Кожен повинен мати хоча б трохи біткоїну. Хоч 1%, а краще 10% своїх заощаджень. Просто вкладіть гроші, забудьте про них і використайте тоді, коли буде потрібно. Це спосіб отримати користь і задоволення. Не для спекуляції — для спокійного збереження цінності.
Коли я вперше купував біткоїн, ніхто не розумів, що це. А тепер це частина майбутнього фінансів. І це прекрасно".
Наприкінці подкасту з’ясувалося, що пристрасть до ризику та азарту в Тоні з дитинства. Він розповів, що у 12 років жив в Австралії та ставив на перегони, мріючи лише про виграш.
"Я не хотів ходити до школи, не думав ні про що інше. Я просто хотів отримати гроші, зробити ставку, виграти. Звісно, я тоді не міг обіграти систему, але адреналін був сильніший.
Потім я зрозумів, що треба перемогти власну залежність. І єдиний спосіб — навчитися вигравати розумно, розібратися, як працює гра. Коли розумієш, що стоїть за процесом, — азарт зникає, це стає бізнесом".
Він зізнається: лудоманія може бути небезпечнішою за алкоголь чи навіть наркотики, бо не блокує тіло, а руйнує людину зсередини — забирає гроші, родину, довіру.
"У зрілому віці — це найнебезпечніше, бо люди мають сім’ї, бізнес, і можуть втратити все. Тому треба вчитися, розуміти, контролювати. Особливо, коли азарт змішується з алкоголем чи наркотиками — це вибухова суміш.
Я знаю історію, де людина програла $34,000,000 онлайн, крадучи гроші з компанії. Зрештою вона не витримала тиску й покінчила життя самогубством. Це страшно.
Тому держави, як-от Велика Британія, мають бути прикладом — там серйозно контролюють гральний бізнес, прибирають автомати, вводять ліміти, і це правильно. Водночас людям треба залишити свободу. Гемблінг — частина людської природи. Головне — вміти вижити у цій грі".
Наприкінці розмови Тоні говорить про покер уже не як про гру, а як про інтелектуальну дисципліну, що розвиває мозок.
"Покер — це гігієна мозку. Він тренує мислення, пам’ять, аналіз, самоконтроль. Я переконаний, що покер допомагає відстрочити Альцгеймер. Це стрес, ризик, логіка — усе, що тримає мозок у тонусі. Тому я вважаю, що всі повинні грати в покер. Не заради грошей, а заради розвитку. Його треба викладати у школах. Діти повинні вчитися керувати ризиком, рахувати шанси, захищати свої “фішки” — це метафора життя.
З покеру виходять чудові трейдери, підприємці, стратеги. Навіть якщо ти не станеш чемпіоном — ти станеш розумнішим. Бо покер — це управління ризиком, ймовірність, психологія. Це і є справжнє життя".