Хуан Бас: письменник із Більбао, який зробив покер частиною своєї творчості

Покер давно став чимось більшим, ніж просто гра. Це своєрідний спосіб мислення, уміння читати суперників та ухвалювати рішення під тиском. Не дивно, що покер дедалі частіше з’являється в кіно та літературі як інструмент, що дозволяє глибше розкрити персонажів і підкреслити риси їхнього характеру.

Саме таку роль покер давно відіграє і в творчості Хуана Баса – іспанського письменника з Більбао, романіста, есеїста, сценариста, колумніста газети El Correo, кіномана, бонвівана і, як він сам зізнається, "за нагоди – гравця в покер". У Європі Бас відомий передусім своїм іронічним стилем, тяжінням до нуару, любов’ю до "пороків" і майже хірургічним знанням міста, в якому живе. 

Нещодавно письменник перевидав свою "Трилогію надмірностей" (Trilogía del exceso) – зібрані в одному томі романи Alacranes en su tinta, Voracidad і Ostras para Dimitri. Усі три історії розгортаються в Більбао, а їхнім головним героєм є літературне альтер его автора – Пачо Мурга, багатий сноб, шахрай, пройдисвіт і чоловік, який раз у раз опиняється в халепах. Покер у цих книжках не винесено на перший план, але він постійно згадується між рядків – як природна частина світу, де азарт, самоіронія й ризик завжди стоять поруч.

Сам Бас ніколи не приховував свого зв’язку з покером. Ба більше, ще у 2000 році він видав книжку La taberna de los tres monos ("Таверна "Три мавпи") – збірку оповідань, присвячених покеру.

Щоправда, сьогодні Бас радше говорить про покер як про частину минулого. Він зізнається, що майже не грає, бо вже не має на це часу. Натомість добре пам’ятає молодість у Барселоні, де під час військової служби регулярно грав у підпільних кеш-іграх: 

"Більше я все ж грав раніше. Коли проходив військову службу в Барселоні – а це було майже 50 років тому, – я чудово розважався, бо вигравав. Фактично програвав або вигравав суму, за яку міг оплатити житло, але мені тоді щастило".

Тодішні умови були далекими від сучасного покерного антуражу. За словами Баса, це був типовий бар у районі Ель-Пучет, де його знайомий Хоакін облаштував у підсобці підпільну гру. Публіка там, як і годиться в таких місцях, була найрізноманітніша. Один із найяскравіших епізодів, який згадує письменник, пов’язаний із чоловіком у сонцезахисних окулярах. У ті часи така деталь за столом здавалася надто підозрілою, тож двоє братів вирішили, що він намагається їх ошукати, і побили його. Згодом виявилося, що чоловік просто мав сильну косоокість. Сам Бас із цього приводу жартує: 

"Чи вдягав я темні окуляри? Та де там. Натомість я просто пив за столом, але ніколи не доходив до стану сп’яніння, на відміну від багатьох інших".

Окремо письменник згадує і різновиди покеру, в які грали в Іспанії ще за франкізму. Найбільше йому запам’ятався формат, який називали El sintético:

"Насправді ми грали в різні види, але передусім у той, який називали El sintético: п’ять спільних карт для всіх і дві власні, закриті. Так, щось на кшталт Техаського голдему, але в Іспанії в нього грали ще за франкізму. А ще був descubierto – по п’ять карт на кожного й одна спільна закрита".

З тих часів у нього залишилися багато спогадів як про атмосферу, так й про конкретні роздачі. 

"Я чудово пам’ятаю роздачу, в якій зібрав старший фулгаус проти суперника. Я просто не міг її не виграти. Забрав банк у 100 тисяч песет, а це у 1980-х була величезна сума".

Сьогодні покер для Баса – радше об’єкт спостереження, ніж активна частина життя. Він визнає, що не надто уважно стежить за міжнародними серіями, але окремі імена йому добре знайомі. Наприклад, письменник згадує іспанську покеристку Лео Маргетс, яку називає дуже сильною гравчинею. Та ще важливішим для нього залишається інше: покер як літературний і психологічний феномен. У цьому контексті Бас згадує Девіда Мемета і фразу, яка давно стала майже афоризмом у покерному середовищі: 

"Якщо за пів години за столом ти так і не зрозумів, хто тут риба, тоді риба – це ти".

У цій фразі, мабуть, і ховається головне пояснення того, чому покер так органічно присутній у світі Хуана Баса. Для нього це не лише карти, фішки чи виграні банки, а й модель людської поведінки – гра, у якій за кожним жестом стоїть темперамент, а за кожним ризиком – межа, яку дуже легко перейти.

Саме про цю межу Бас говорить найточніше, коли його запитують, чого навчив його покер: 

"Дуже багатьох речей. Але передусім однієї: ніколи не заходити за межі своїх можливостей. Або, інакше кажучи, грати лише тоді, коли це справді того варте й коли віддача відповідає ризику".

Можливо, саме це і є найціннішим у його словах для покерної аудиторії. Бо навіть у вустах письменника, який давно не живе покером щодня, ця гра звучить не як романтизація отримання легких грошей, а як дисципліна, міра й тверезе розуміння ціни власних рішень. А ще – як ідеальний матеріал для літератури, особливо якщо ти живеш у Більбао, любиш чорний гумор і знаєш, що найнебезпечніші партії часто починаються зовсім не в казино.