"Я досі не знаю, як грати в покер": Антоніо Есфандіарі — про свій шлях, гру та справжні цінності

Антоніо Есфандіарі – видатна постать в історії покеру та один із найхаризматичніших гравців. Зірка покерних телешоу на кшталт Hustler Casino Live, володар трьох браслетів WSOP, зокрема й титулу в The Big One for One Drop у 2012 році – турнірі з байіном $1,000,000. Саме завдяки цій перемозі Есфандіарі отримав $18,346,673 – другу найбільшу одноразову виплату в історії турнірного покеру. Крім того, певний час він був першим номером світу за сумою призових у живих турнірах.

Нещодавно Есфандіарі став гостем подкасту Poker.org "The Interview", у якому розповів про свою неймовірну життєву подорож – від імміграції з Ірану та втечі з дому у 16 років до статусу однієї з найяскравіших зірок покерного світу. У розмові він також відверто говорив про власну еволюцію як гравця, зізнавшись, що ніколи не вивчав GTO і майже не читав сучасних покерних книжок, а ще поділився, як це – грати проти таких гравців, як Алан Кітінг, коли в центрі столу лежать мільйони. 

Дитинство та переїзд до США

Історія Есфандіарі починається далеко від вогнів Лас-Вегаса. Його сім’я емігрувала з Ірану до США, коли Антоніо було вісім років, невдовзі після революції. Це був переїзд не лише в іншу країну, а й у зовсім іншу реальність. Він згадує, що в перший день у третьому класі майже не говорив англійською і знав лише слово "hello". Для дитини це могло стати травматичним досвідом, однак для нього – стало початком самостійного шляху.

Есфандіарі не приховує: дитинство було непростим. Батько постійно працював з ранку до ночі, намагаючись утримувати сім’ю, мати повернулася до Ірану, а головну роль у вихованні дітей взяла на себе бабуся. Втім, за відчуттями самого Антоніо, він дуже рано залишився без справжнього нагляду й змушений був дорослішати швидше, ніж хотілося б.

"Я був маленькою дитиною без справжнього батьківського контролю. Мій тато був поруч, але ніби трохи відсторонений – працював з ранку до ночі, щоб якось звести кінці з кінцями. Бабуся справді про нас дбала, але теж була ніби трохи відсторонена. Тож я дуже рано мусив подорослішати".

Перші кроки в покері

Есфандіарі заворожували карти, ризик і сама атмосфера гри. Він згадує, що його батько грав із друзями в іранську версію покеру, де колода була змінена. Маленький Антоніо постійно намагався зазирнути до кімнати й долучитися до дійства.

Його захоплення азартом почалося дуже рано. І це був не той випадок, коли людина випадково натрапляє на покер і вже згодом відкриває в собі талант. Навпаки – Есфандіарі прямо говорить, що його з дитинства тягнуло до будь-яких ігор, у яких був ризик, суперництво й можливість поставити щось на кон.

"Я завжди був захоплений тією грою. Постійно намагався нишком потрапити в кімнату і зіграти. Мене з дуже раннього віку тягнуло до гемблінгу, до покеру, до будь-якої гри, в якій можна було ризикувати".

Повноцінно з покером він познайомився у 18–19 років. І хоча тоді ще не уявляв, що колись зароблятиме цим на життя, саме гра поступово повела його туди, де він згодом став легендою.

Батько, родина і шлях наперекір очікуванням

Для багатьох родин імігрантів у США існує доволі чіткий сценарій успіху: хороша освіта, поважна професія, стабільна кар’єра. В іранських сім’ях, як каже сам Есфандіарі, це відчувається особливо гостро. Медицина, юриспруденція, стоматологія – ось ті професії, які вважаються правильними. Покер до цього списку, зрозуміло, не входить.

Тому не дивно, що захоплення Антоніо азартними іграми батька не тішило. Він згадує, що коли батько дізнався про захоплення сина, то сприйняв це дуже погано. Ба більше, на "сімейну розмову" з ним відправили дядька – брата батька, який мав "серйозно пояснити" юнакові, щоб той більше не грав.

"Коли тато дізнався, що я граю, він був не надто радий. Мого дядька, його брата, обрали для тієї самої сімейної розмови, щоб сказати мені: відтепер я більше не маю права грати. Мені було 19. Я, звісно, не послухався. Тепер ми над цим жартуємо".

У цих словах – увесь Есфандіарі. Навіть коли він згадує конфлікт поколінь, це звучить не з образою, а з легкою усмішкою. Бо найважливіше тут навіть не те, що батько не приймав його вибір, а те, куди привели їхні стосунки з роками.

Сьогодні Антоніо говорить про батька з великою теплотою. Йому 83 роки, і вони бачаться майже щодня. Разом ходять у сауну, обідають, проводять час. Видно, що нині в цих стосунках немає ані старих претензій, ані спроб щось доводити. Є тільки вдячність за час, який ще можна розділити.

"Мій батько – дуже особлива людина. Я його дуже люблю. Йому зараз 83. Я буквально годину тому з ним обідав. Він живе зовсім недалеко від мене, і це чудово, бо я можу бачити його майже щодня... Він старіє, тому я хочу максимально використати той час, який у нас є".

Втеча з дому у 16 років

Ще до покеру, слави й мільйонів в житті Есфандіарі сталася подія, яка проявила його характер. У 16 років він пішов із дому й більше туди не повернувся. 

"Коли мені було близько 16, я погано сприймав будь-який авторитет. Я був дуже незалежний, утік з дому – і більше не повернувся".

Спочатку він жив у сім’ї свого найкращого друга, потім орендував кімнату в жінки, з якою працював у ресторані, а вже в останній рік школи – квартиру разом із трохи старшим знайомим, який і підписав договір оренди. Антоніо ще ходив до школи, коли вже фактично вів життя дорослої людини: працював, самостійно шукав житло і сам за себе відповідав.

Цей досвід не романтичний і не красивий – але дуже показовий. У ньому закладена та самодостатність, яка пізніше дозволила йому не просто виживати в жорсткому світі покеру, а й завойовувати його.

Історія про Дженніфер Тіллі: як Філ Лак "пішов" від нього

Окрема ізюминка інтерв’ю – це історії про Філа Лака. Саме з ним Есфандіарі пов’язує один із кумедних епізодів свого покерного минулого. Вони познайомилися на WSOP, коли Антоніо показував магічні трюки. Після першої зустрічі вони швидко здружилися, проводили багато часу разом і, за словами самого Есфандіарі, майже не розлучалися.

Але ідилія тривала до моменту, коли в готелі з’явилася Дженніфер Тіллі.

"Ми ніколи не розлучалися після того знайомства – аж поки не заселялися в готель у Лос-Анджелесі, і Дженніфер Тіллі зайшла в лобі. Він такий: "Ого, мені треба підійти й поговорити з нею". Я кажу: "Ну то йди". Наступне, що я знаю – вони вже разом, і він покидає мене заради неї. На цьому все й закінчилося".

Перші витрати після великого виграшу

Перемога на LA Poker Classic у 2004 році стала моментом, який остаточно змінив його життя. Есфандіарі було 25 років, він мав не надто великий банкрол і фактично виставив суттєву його частину, сідаючи в той турнір. У підсумку – перемога, семизначні призові й нова реальність.

Та показово, що після великого виграшу він не почав розкидатися грошима. Першими двома великими витратами стали вечір із друзями та допомога батькові.

"Я просто влаштував вечірку для всіх своїх друзів. І допоміг татові. Це були дві мої головні витрати".

Еволюція гри та зміни в покері

Антоніо дуже чесно говорить про власну еволюцію. І в цьому, мабуть, одна з найбільших принад інтерв’ю: він не намагається видати себе за бездоганного теоретика чи знавця сучасної гри. Навпаки, він сміється з самого себе зразка початку 2000-х.

"Я був пацаном. Думав, що справді вмію грати в покер. І через 20 з гаком років розумію, що досі не знаю, як насправді грати. Це божевілля – думати, що тоді я вважав себе набагато сильнішим, ніж зараз. Сьогодні я вже достатньо дорослий, щоб розуміти: я не знаю всього".

На його очах покер пережив кілька революцій. У "старі часи", як він каже, все було простіше: рейз, трибет – і це вже майже межа агресії. Не було звичних нині ланцюгів із чотирибетами, п’ятибетами й тонкою префлоп-теорією. А потім з’явилися комп’ютери, молоді "чарівники", солвери й нова мова гри – лоуджек, хайджек, діапазони, частоти, баланс.

Есфандіарі не приховує, що далеко не все в цій новій покерній лексиці йому близьке.

"Усі ці нові терміни, половину з яких я досі не знаю – хайджек, лоуджек, я насправді не дуже розумію, що це все означає".

Але важливо інше: він визнає, що гра змінилася кардинально, а його спосіб вижити в ній – спостерігати, вчитися в реальному часі й підлаштовуватися.

Особливо сильне враження на нього справила поява гравців нової хвилі, зокрема Тома Двана. Саме від них він побачив, наскільки широко можна тиснути на опонентів, як багато ситуацій дозволяють репрезентувати сильну руку й наскільки агресія може ставати самостійною зброєю.

"Я зрозумів, що не обов’язково чекати лише на сильну руку. Можна репрезентувати значно більше, ніж у тебе є насправді, залежно від того, як розвивалася роздача. А це, у свою чергу, допомагає тобі отримувати оплату і тоді, коли в тебе справді є натс".

Сучасний покер і повернення в етери

Попри довгі паузи й меншу присутність у публічному просторі, Есфандіарі знову з’являється в етерах гайстейкс-кешу – і робить це так, ніби нікуди не зникав. За його словами, причина проста: діти трохи підросли, вдень вони в школі, а отже з’явилося трохи більше вікон для гри.

"Причина, чому останнім часом ви бачите мене трохи частіше, у тому, що мої діти стали трохи старшими. Коли всі троє вдень у школі, мені трохи легше вибратися пограти посеред тижня".

Водночас він підкреслює: гра не стала легшою. Навпаки, сучасний покер такий же жорсткий, як і кілька років тому, а можливо, в окремих аспектах – навіть складніший. Просто йому знову сподобався сам процес, адреналін великих ігор, телекамер і живої конкуренції.

"Я зіграв раз – і мені сподобалося. Наче знову пустило це в кров. Я подумав: а чому б не зіграти ще кілька?"

Великі банки, суперники й Алан Кітінг

Коли мова зайшла про сучасних гайстейкс-героїв, окремо Есфандіарі виділив Алана Кітінга. Він описує Кітінга як стихію – гравця, який може як зробити тобі вечір, так і повністю знищити.

"Алан Кітінг – це сила, з якою треба рахуватися за покерним столом. Він або зробить тебе, або зламає".

Антоніо говорить про нього не просто як про агресора, а як про людину, яка здатна натискати кнопки там, де інші зупиняються. Багато гравців, каже він, можуть відчувати, що треба тиснути, але не всі готові реально поставити на кон усі необхідні барелі. Кітінг – готовий.

"Він із тих, хто, якщо має внутрішнє відчуття, просто піде до кінця – і неважливо, скільки грошей на кону. Багато хто має такий інстинкт, але не натисне всі кнопки. А йому байдуже. Він абсолютно не прив’язаний до грошей, коли йдеться про те, щоб довіритися своєму чуттю".

Саме тому грати проти нього, за словами Есфандіарі, або дуже приємно, якщо карта лягає в твій бік, або дуже боляче, якщо дисперсія повертається проти тебе.

Тейбл-ток як частина особистості

Для багатьох глядачів Антоніо – це не лише великі виграші, а й постійна розмова за столом. Репліки, жарти, провокації, легкий тиск, взаємодія з опонентами – все це давно стало частиною його сценічного й покерного образу.

Проте сам Есфандіарі пояснює це дуже просто: йому просто подобається, коли за столом є життя.

"Я просто вважаю, що покер – як і будь-що інше – набагато веселіший, коли є взаємодія. Є вісім інших людей за столом. Ви що, просто сидітимете мовчки й дивитиметесь один на одного?"

Так, у молодості він частіше намагався витягти з розмови конкретну інформацію про руку опонента. Але зараз, каже, в ньому цього менше. Сьогодні тейбл-ток для нього – радше спосіб зробити час за столом живішим і цікавішим.

"Коли я був молодшим, то, мабуть, справді навмисно намагався витягнути інформацію. Зараз – уже не так. Я просто хочу добре проводити час".

Здоров’я, форма і дисципліна

Ще одна важлива тема інтерв’ю – ставлення Есфандіарі до тіла, здоров’я й дисципліни. Він прямо говорить, що в молодості міг дозволити собі майже все й почуватися добре, але з віком це змінюється. Організм більше не прощає хаосу, а тому спорт, сон і нормальне харчування стають не розкішшю, а базовою потребою.

"Мені просто подобається добре почуватися. І мені здається, що чим старшим ти стаєш, тим краще почуваєшся, коли тренуєшся, нормально спиш і добре харчуєшся".

У цій темі в нього немає якоїсь агресивної ідеології фітнесу. Це не про демонстрацію кубиків преса, а про зв’язок між фізичним станом і якістю життя. Він каже, що якщо пропустить два-три дні тренувань, то відразу стає млявим і розбитим. 

"Найважливіше – це стабільність. Якщо я просто продовжую це робити, незалежно від того, хочу я в зал чи ні, я почуваюся краще з кожним днем".

Чи хотів він покинути покер

У певний момент розмови Есфандіарі знову дивує відвертістю. Він зізнається, що ніколи не був тим гравцем, який системно вивчає солвер, читає сучасні підручники. Фактично він каже річ, яку в сучасному покерному світі багато хто вважав би єрессю.

"Я ніколи не вкладався в гру в цьому сенсі. Ніколи не вивчав GTO. Ніколи не читав книжок про сучасний покер. Я прочитав оригінальний розділ про No-Limit у Super/System і Winning Low Limit Hold’em Лі Джонса. Це єдині книжки, які я коли-небудь читав".

Чи були в нього сумніви? Так. Але, як не дивно, вони були пов’язані не стільки з покером, скільки з етапом життя поза ним. Після великого успіху прийшли роки Вегаса, вечірок, нічного життя, постійного руху. Це був період, коли фокус неминуче розсіювався.

"Був певний відрізок, коли я думав: так, з покером може бути трохи складно, бо я просто не дуже зосереджений. Але зрештою ти дорослішаєш, стаєш більш зібраним – і все налагоджується".

Його спосіб адаптації був максимально органічним: дивитися на сильних, убирати в себе потрібні елементи, спостерігати й коригувати власну гру на ходу– передусім через практику й інтуїцію.

"Я просто вчився і підлаштовувався в міру того, як усе змінювалося, спостерігаючи за іншими сильними гравцями і намагаючись робити те, що мені здавалося правильним".

Найсумніший спогад із покеру

Попри всі великі банки, телевізійний лиск і веселі історії, Есфандіарі добре знає, що в покеру є й інший бік. Найсумніший його спогад – не про програний олін і не про болючий переїзд. Це сцена з казино, яку він побачив ще молодим.

Одного разу Антоніо побачив, як до суперника-регуляра прийшла дружина – з рахунком за газ у руках. За словами Есфандіарі, вона прямо за столом почала бити чоловіка тим рахунком по голові й кричати, що він може прийти в казино й програвати гроші, але не може оплатити рахунки.

"Я подумав тоді: вау, у цього бідолахи вдома немає навіть опалення, а він знову тут грає. І він справді був дуже поганий у плані азарту. Мені стало його страшенно шкода".

Виховання дітей: повага замість страху

Сьогодні головне в житті Антоніо – не покер, а родина. І в цьому теж відчувається людина, яка пройшла довгий шлях і тепер значно краще знає, що для неї справді має вагу. Він говорить про дітей не як про "ще одну важливу частину життя", а як про його вісь.

"Я дуже сімейно орієнтована людина. Мої діти і моя дружина – це моє життя. Якщо більше нічого не має значення – то так і є".

Есфандіарі каже, що хоче будувати авторитет батька не на страху, а на заслуженій повазі. Для нього важливо, що діти поважають його не через жорсткість, а через постійну присутність у їхньому житті, спільні активності, чесність і любов.

Він багато часу проводить із дітьми на природі: катається з ними на лижах, їздить на велосипедах, ходить на пляж, організовує активні вихідні. В його словах відчувається дуже проста думка: хороше виховання – це не лекції, а спільно прожиті моменти.

Гордість за дітей і момент, коли син став сильнішим на схилі

Один із найтепліших фрагментів інтерв’ю – історія про старшого сина, який "уже катається на лижах краще за батька". На одному зі схилів в горах син поїхав у складну, круту секцію між великими скелями, а сам Антоніо зупинився нагорі.

"Він уже був десь посередині й крикнув угору: "Тату, ти їдеш?" А я такий: "Ні, усе, офіційно – момент настав. Побачимося внизу".

Для Есфандіарі це стало одним із найприємніших батьківських досвідів. Він формулює дуже влучну думку про справжню батьківську любов:

"Єдина людина, яка насправді хоче, щоб ти в житті став кращим за неї, – це твій батько".

Burning Man, культура дарування і приклад для дітей

Есфандіарі давно захоплюється Burning Man і особливо цінує там не епатаж чи атмосферу безмежної свободи, а культуру дарування. Його захоплює ідея простору, де не все вимірюється грошима, де люди просто дають щось одне одному без прямої вигоди.

Саме цю філософію він спробував перенести й у власне життя з дітьми. Разом із друзями вони організували в горах імпровізований пункт, де безплатно роздавали бургери й хотдоги випадковим лижникам. Для сторонньої людини це виглядає просто як симпатичний жест. Для Есфандіарі – це майже виховний акт.

"Мої діти допомагають смажити, допомагають готувати барбекю. І просто неймовірно бачити реакцію людей, коли вони дізнаються, що все безплатно. Вони просто не можуть цього зрозуміти. А для мене дуже потужно, що мої діти це бачать – вони переживають цю філософію дарування на власному досвіді".

Діти, гаджети й життя поза екраном

Ще одна тема, у якій Есфандіарі дуже послідовний, – це ставлення до гаджетів. Він не з тих батьків, які повністю забороняють дітям технології. Відеоігри дозволені, але є чітка межа між розвагою й бездумним споживанням контенту.

"Мене не влаштовує все, що просто марнує їхній мозок".

Особливо різко він реагує на ситуації, коли діти сидять у телефонах чи планшетах під час сімейних обідів. Каже, що ніколи не сяде в ресторан із власними дітьми, якщо кожен із них буде втуплений у пристрій.

"Ви ніколи не побачите мене в ресторані з дітьми, які сидять у девайсах. Мені здається, це просто дуже сумно".

Для нього важливо, щоб у дітей була не тільки дисципліна, а й смак до живого життя: до руху, пригод, розмов, природи, відчуття реального світу, а не нескінченного скролу.

Die With Zero: витрачати на досвід, а не просто накопичувати

На світогляд Есфандіарі серйозно вплинула книжка Білла Перкінса Die With Zero. Її головна ідея – не прожити життя в режимі нескінченного відкладання, а вчасно перетворювати гроші на досвід, емоції та спільні моменти з близькими.

Антоніо визнає, що ця книга допомогла йому ще сильніше переосмислити витрати. Не в сенсі безконтрольного марнотратства, а в сенсі готовності дозволяти собі те, що справді створює спогади.

"Уся суть життя – у досвіді, у любові, у моментах із людьми, яких ти любиш. І залежно від свого достатку ти маєш витрачати певну частину грошей, щоб мати найкращі можливі враження з тими, хто для тебе важливий".

Як покер змінив його ставлення до грошей

Покер, за словами Есфандіарі, неминуче змінює сприйняття грошей. Коли ти можеш програти або виграти великі суми за одну сесію чи навіть за одну роздачу, у побуті ти вже дивишся на цінники інакше. Те, що для звичайної людини здається величезною витратою, для професійного покериста інколи виглядає як "один страдл" або вартість руки, що давно лишилася в минулому.

"Як покерист, ти дивишся на якусь витрату і думаєш: о, я можу програти це за одну роздачу. Або: це всього лише один страдл. Тому ти значно легше витрачаєш гроші".

У такого мислення є і плюси, і мінуси. З одного боку, воно допомагає не боятися витрат, не дріб’язкувати, не прив’язувати самооцінку до кожного долара. З іншого – без дисципліни це може стати небезпечним шляхом.

Саме тому він окремо наголошує: йому пощастило ухвалювати більше правильних фінансових рішень, ніж неправильних.

"Думаю, мені пощастило: я зробив більше хороших рішень, ніж поганих, коли йдеться про банкрол-менеджмент і речі такого типу".

Плани на майбутнє і головний страх

Що далі? У Есфандіарі немає чіткого плану на 20 років уперед, немає бажання знову доводити щось покерному світу. Він допускає повернення в Main Event WSOP – каже, що ледь не зіграв торік, але разом із дружиною захворів на COVID, тому від ідеї довелося відмовитися.

"Можливо, я зіграю цього року. Подивимося".

Та насправді його найбільше хвилює зовсім не це. Найсильніша емоція наприкінці інтерв’ю стосується дітей і того моменту, коли вони подорослішають настільки, що більше не захочуть проводити з ним увесь свій час.

"Я часто думаю про момент, коли мої діти більше не захочуть зі мною тусуватися. Не знаю, що тоді робитиму. Мені буде так сумно".

Особливо ніжно він говорить про доньку, яка, за його словами, "повністю володіє його душею". І в цьому – весь сучасний Есфандіарі: батько, який найбільше цінує години, проведені з родиною.

І, можливо, саме в цьому сьогодні полягає справжня магія Антоніо Есфандіарі. Не лише в тому, як він тисне на суперників за покерним столом, а в тому, як після всіх виграшів, переїздів, вечірок, телешоу й великих рішень він прийшов до дуже простої істини: життя вимірюється не стосами фішок, а людьми, з якими ти хочеш ділити свій час.