"Грати в покер із в’язнями було безглуздо": Борис Беккер — про 231 день за ґратами

Борис Беккер не потребує особливих представлень - принаймні для тих, хто виріс у другій половині 80-х - 90-х роках. Тоді ім’я німецького тенісиста лунало звідусіль: він став наймолодшим чемпіоном Вімблдону в історії, здобув шість титулів турнірів Великого шлему та виграв олімпійське "золото". Проте сучасна молодь, можливо, навіть не чула про легендарного німця - час безжально відсуває колишніх зірок у тінь.

Після завершення кар’єри Беккер не зник з публічного простору. Він працював телевізійним коментатором, запустив власний бренд одягу та заснував маркетингову компанію Boris Becker International. До речі, першим клієнтом BBI став український футболіст Андрій Шевченко: юристи німця взяли на себе захист фінансових інтересів "Шеви" і почали вести всі переговори щодо рекламних контрактів.

Не оминула Бориса Беккера й інша гра, де потрібні холодна голова та стратегічне мислення, - покер. Він виступав на EPT та WPT, з 2007-го до 2013 року входив до команди знаменитостей PokerStars , брав участь у турнірах у Монте-Карло та Лас-Вегасі. Загалом у живих турнірах він виграв понад $100,000.

Втім, слава і великі гроші часто йдуть поруч зі скандалами, і у випадку Беккера вони були пов’язані передусім із законом. Ще з середини 90-х німця переслідували звинувачення у приховуванні доходів та несплаті податків. З роками проблем ставало тільки більше, зокрема накопичувалися борги.

У 2017 році лондонський суд офіційно визнав Бориса Беккера банкрутом через непогашений борг у розмірі близько $14 мільйонів. А вже у квітні 2022-го німцю оголосили вирок - 30 місяців ув’язнення. У підсумку легендарний тенісист провів за ґратами 231 день.

Саме цей досвід і ліг в основу його книги Inside, в якій він відверто розповідає про життя за колючим дротом. І серед усіх цих спогадів - історія, яка пов'язана з покером.

"Це було безглуздо з мого боку - грати в покер із румунськими в’язнями. Але у в’язниці, особливо на вихідних, часто не знаєш, чим зайняти час. А я ж після тенісу певний час професійно грав у покер, тому подумав: що може статися? Це ж просто невинна розвага.

Проте я грав зі справжніми злочинцями. У підсумку заборгував £500. Вони приходили до моєї камери й намагалися мене побити, щоб я заплатив. Якби один мій друг на волі не переказав ці гроші, сьогодні я виглядав би зовсім інакше".

На запитання журналіста найбільшої щоденної газети Німеччини Süddeutsche Zeitung , чому він не зупинився ще на £50, Беккер відповідає:

"Бо я хотів відігратися. Це знову проявився мій змагальний дух".

Окрім цієї покерної історії, Беккер відверто розповів про свій тюремний побут, суд, вирок і те, як йому вдалося вистояти. Далі ми зібрали найцікавіше з його інтерв’ю.

Про суд і вирок

"29 квітня 2022-го, у день мого вироку, у моєї дружини був день народження. Вранці я купив їй букет квітів. Коли ми їхали до суду, ніхто не знав, чи я отримаю умовний термін, чи мене відправлять у в’язницю на сім років. Адвокати сказали: “50 на 50”.

Коли оголосили вирок, мене одразу відвели, забрали костюм Ralph Lauren і краватку з Вімблдону. А потім посадили у в’язничний фургон і відправили у Вандсворт".

Умови у Вандсворті

"Мені не пощастило, що вирок винесли у п’ятницю, а наступний понеділок був вихідним. Три дні я майже не виходив із камери: лише година на обід, решта часу - сам із собою, у страху й повній самоті.

Моє ліжко - вузька залізна койка з пластиковим матрацом. Туалет із металу, без сидіння. В перші дні мене найбільше лякали крики в’язнів вночі. Люди кричали, ніби рятували своє життя. Ці крики лунали всю ніч.

В’язниця розташовувалася лише за дві милі від кортів Вімблдону, де я тричі перемагав. Це схоже на сценарій голлівудського фільму. Проте, на жаль, у моєму випадку це не було вигадкою. Я тоді думав: вони всі хочуть накласти на себе руки.

Згодом дізнався, що причини різні: хтось сходив із розуму від злості, хтось різав собі руки, у когось починалася клаустрофобія, хтось просто вимагав уваги чи погрожував помстою. Але в ті перші ночі я справді вірив, що всі поряд на межі самогубства. Це було страшно.

У в’язниці твій найбільший ворог - час. Він стоїть на місці, роз’їдає душу й розварює розум. Коли виходиш із камери, починається боротьба за виживання. Коли повертаєшся назад - тебе ковтає самотність".

Репутація та правила виживання

"У в’язниці швидко розумієш: справжній контроль належить не наглядачам, а самим ув’язненим. Якщо ти не зможеш приєднатися до якоїсь групи сильних хлопців - шансів немає.

Я згадував свій підхід перед великими тенісними матчами: уявляв усі можливі сценарії й готувався заздалегідь. Так само я діяв у тюрмі. Новачкам радили поводитися максимально непомітно, не розповідати зайвого про себе. Важлива навіть хода: тримати спину рівною, підборіддя піднятим. Якщо покажеш слабкість чи страх, хтось обов’язково зайде до твоєї камери й розіб’є тобі обличчя.

У перший тиждень я нікому не дивився в очі, бо було страшно. А коли приєднався до сильних, навпаки - треба було дивитися кожному прямо у вічі. Це створювало репутацію й викликало повагу. У в’язниці все тримається на репутації".

Голод і побут

"У Вандсворті я вперше в житті по-справжньому відчув голод. Я ніколи раніше не лягав спати голодним і не прокидався серед ночі з відчуттям порожнього шлунка. А тут це стало нормою.

Їжа була не лише мізерною, а й огидною. В’язниця була відома на всю Англію: переповненість, нестача персоналу, несвіжі продукти, вогкість у кутках, цвіль на стінах і павутина на стелі. Вбиральні смерділи, а холод у камері був таким, що восени я спав у спортивному костюмі, кількох шкарпетках і навіть обмотував голову рушником, аби не замерзнути.

За перші чотири тижні я схуд на сім кілограмів. Це був результат постійного стресу, малої кількості їжі, відсутності алкоголю й солодощів. Вечеря була вже о 16-й годині, і до ранку треба було якось дотягнути. Моя дружина жартувала: “Борисе, ти так схуд! Може, запитаємо, чи можна залишити тебе там ще на трохи?".

Стоїцизм і переосмислення

"У Гантеркомбі, куди мене перевели після двох місяців ув’язнення, я потрапив на курс стоїчної філософії, який вів один з охоронців. І зрозумів, що в мені самому багато від стоїків.

У тенісі моєю сильною стороною завжди були терпіння й витривалість: я грав до кінця, не зважаючи на тиск чи очікування. Я ніколи не концентрувався на грошах - хотів перемагати в матчах, а не рахувати призові. Я жив у моменті: не вчора і не завтра, а тут і тепер. Це і є суть стоїцизму.

Згодом я сам почав проводити заняття, розповідати про Епіктета й Сенеку. Це допомагало не лише мені, а й іншим. Стоїцизм став тим, що дозволило мені вистояти у в’язниці й повернутись до правильного шляху".

Помилки і "акули" навколо

"Під час процесу в Лондоні було спершу 29 пунктів обвинувачення. П’ять зняли, але мене засудили через зняття коштів із моєї банкрутної маси та через приховування нерухомості в Ляймені, де тоді жила моя мати, іпотеки на цю нерухомість та кількох акцій. Я визнав, що мав раніше повідомити про ці активи арбітражного керуючого. Але на той момент я навіть не усвідомлював, що порушую закон про банкрутство.

Суддя у своєму рішенні зазначила, що я не вчиняв злочинів навмисно. Якби це було доведено, я отримав би п’ять-сім років ув’язнення. Але відповідальність була на мені: підписував контракти, яких я не розумів, вірив адвокату, який казав, що можна брати гроші з компанії, аби платити аліменти, оренду чи операцію на коліні. Сьогодні я би запитав трьох інших юристів, чи це справді так. До того ж у Німеччині чи Італії мене за це, швидше за все, оштрафували б грошима, а не саджали.

До самого оголошення вироку я був переконаний у своїй невинності. Як я міг показати каяття за те, що, як я вважав, зробив без злого умислу? Є така приказка: на морі й у суді людина в Божих руках. Саме так я й відчував себе".

Окремо Беккер зупиняється на темі своїх радників і менеджерів, які оточували його впродовж кар’єри:

"У книзі я написав: один хижак змінює іншого. Вони не виглядають як хижаки, вони не здаються злими людьми, але зрештою тебе підчеплять і вже не відпустять. Чому я не мав "радара на брехню"? Бо з 15 років я був тенісною машиною, яка працювала без збоїв. Я зосереджувався виключно на спорті. Якби я паралельно займався переговорами з юристами й менеджерами, мій наставник Іон Ціріак одразу б через це сварився. Тому ми з батьками повністю довірилися моєму менеджеру. Це дозволило мені зосередитися на тенісі, але водночас я не розвивався у фінансових питаннях".

Про родину

"Моя дружина мала право бачити мене двічі на місяць по дві години. Але більшість інших відвідувань я відмовлявся приймати - вони були занадто виснажливими. Якби мої друзі дізналися, що я живу під одним дахом з убивцями, педофілами й наркоторговцями, вони б дуже хвилювалися. Я не хотів цього, тому бачився тільки з найближчими.

Найважче було з дітьми. Уявити, що моя донька має прийти в тюрму й бачити мене серед небезпечних злочинців, було для мене справжнім жахом. Я не хотів, щоб вона переживала такий досвід. Тому ми лише телефонували один одному - і навіть частіше, ніж зараз.

Дружина Ліліан залишалася поруч із перших днів і до кінця. Вона була однією з небагатьох, хто мене не покинув у найскладніший час. Ми любимо одне одного, але водночас обоє залишаємося самодостатніми людьми. Якби я не був одинаком у душі, то й тенісистом ніколи не став би. Вона потребує своїх годин на самоті, я - своїх. Це робить нас сильнішими як пару".

Про гроші та кохання

"Коли я був дуже заможним, мені як людині часто було дуже погано. Я почувався найбільш самотнім у світі, навіть коли жив у президентських апартаментах. Потім, коли грошей стало значно менше, я не думав про самогубство - я прийняв цю ситуацію і впорався з нею. Тоді й зрозумів: гроші не роблять мене щасливішим.

Ми з дружиною мешкаємо у гарній квартирі в Мілані. Але якби завтра довелося переїхати у меншу - ми б спокійно це прийняли. Я не вважаю принизливим бути частиною працюючого населення. Мені 57 років, і я не можу уявити нічого більш нудного, ніж піти на пенсію у 65. Коли в мене було занадто багато вільного часу, це завжди йшло мені на шкоду: я ставав лінивим, самозадоволеним, їв фастфуд і пив забагато алкоголю, намагаючись зробити людей цікавішими, ніж вони є насправді".

Окремо в книзі Беккер зачіпає тему особистих стосунків і відверто ставить собі питання: що приваблювало жінок поруч із ним?

"Я запитував себе: може, я ніколи не ставив своїм жінкам правильних запитань? У що вони насправді закохувалися: у моє руде волосся? У мої блакитні очі? У мої м’язисті стегна? Чи все ж у мій гаманець і мій успіх? Остаточну відповідь на це дати неможливо".

Висновки Беккера

"Тюрма ніколи не залишає тебе остаточно. Ти завжди несеш її із собою. Я не можу спати, якщо двері у спальні відчинені. Лежу так близько до краю ліжка, що мало не падаю. Навіть найбільший матрац мені здається вузькою тюремною койкою.

У книзі я запитую: чи можна подолати власних демонів? Мій демон завжди був тим 17-річним хлопцем, що виграв Вімблдон. Того 7 липня моє життя перевернулося. Відтоді мій шлях був визначений наперед. Часом я проклинаю той день і думаю: краще б я виграв уперше у 23, можливо, навіть п’ять разів, але пізніше. Бо образ 17-річного чемпіона завжди дивиться на мене з дзеркала.

Я зрозумів, що надто довго намагався подобатися людям, яким насправді байдуже на мене як на людину. 90% колишніх друзів просто зникли. Якщо сьогодні хтось хоче випити зі мною пива і вже за десять хвилин дістає телефон для фото - я плачу й йду. Це приносить полегшення.

Я викладаюся на повну або взагалі нічого не роблю. Я не граю на нічию - це альфа-самець в мені. Моє безумовне бажання перемагати іноді межує з божевіллям, але без цієї риси я б ніколи не став найкращим тенісистом світу".